Шістнадцятирічна Ванда Моне та вже доволі відомий 29-річний художник Артур Ґроттґер познайомилися на шляхетському балу 13 січня, напередодні Старого Нового 1866 року. Це знайомство дало початок коханню, настільки високому і прекрасному, що його досі вважають легендою. 

Ванда не хотіла йти на бал, оскільки вважала цю подію недостатньо вишуканою для неї. Проте уже на перший танець її запросив високий і красивий, галантний і витончений як у танці, так і в розмові партнер. Ще більше враження справило його ім’я - Артур Ґроттґер, людина, про талант якої говорив увесь Львів. А коли митець запропонував цілий вечір танцювати тільки з ним, Ванда була на сьомому небі від щастя. З балу обоє від’їхали безтямно закоханими. З того часу не минало і дня, щоби вони не бачились у пансіонаті Вандиної тітки, де жила дівчина. 

Артур дарував їй стільки квітів, що кімната Ванди нагадувала квітковий салон, виконував усі забаганки  коханої. Були й серйозні розмови про літературу. Артур давав Ванді уроки малювання, і доволі успішно. Вона часто музикувала, вони разом співали. Закохані вибираються й на прогулянки. У парку Костюшка (тепер ім. Франка) вони влаштовують справжні снігові баталії. У парку Стрільниці Артур вчить Ванду стріляти зі свого револьвера «Збуя» (забіяки). Гуляли й Личаківським цвинтарем, який спонукав їх думати про вічне. Чи могли вони здогадуватися, що близько той час, коли Артур спочине тут назавжди?

Ніхто з рідних Ванди не був проти їх шлюбу. На перешкоді стояли лише борги Артура та його неспроможність утримувати сім’ю. Оскільки у Львові було неможливо покращити фінансове становище, він подався за кордон, у Париж. Ґротт¬ґер багато працює, відвідує потенційних замовників, харчується дуже скупо – усе це позначилося на його здоров’ї. Від постійного недоїдання та холоду астма прогресувала й перейшла у сухоти. При житті його тримало лише кохання до Ванди. Однак почуття не могли завадити неминучому. У листопаді Артур вже не вставав з ліжка, а 13 грудня 1867 року помер.

Ванда намагалася приїхати до коханого ще під час хвороби, та поки назбирала грошей, було вже запізно. Тепер ішлося про ще більшу суму, адже Ванда прагнула привезти до Львова  тіло коханого. Вона зібрала всі свої гроші, продала коштовності та використала частину приданого, яке однаково їй уже не було потрібне. І тільки в липні 1868 року їй вдалося привезти труну до Львова. Ванда відкрила її, та подивитися на накрите саваном обличчя не змогла. Лише попросила зробити гіпсовий відбиток його руки, поклала в домовину всі свої листи, свій нагрудний хрестик і букет троянд.

Ванда поховала Артура на Личакові, в тому місці, де він і заповідав. Його друг Паріс Філіппі створив романтичний надгробок. Як не дивно, та на ньому зображено не Артура, а Ванду. Вона стоїть на колінах біля хреста, а поруч сокіл із розпростертими крилами – символ вірності та кохання. Під хрестом зламана палітра та медальйон зі зображенням Ґроттґера, який Ванда вирізьбила власноруч. На могилі написано: «Світлій Його пам’яті цей надгробок поставила Ванда».Відразу по смерті Артура, 18-річною, Ванда залишає материнський дім і починає жити як удова. Через чотири роки, також виконуючи волю Артура, Ванда виходить заміж за його товариша – «найблагороднішого чоловіка», художника Кароля Млодніцького, проте в душі залишалася вірною Ґроттґеру